Прибиральник

Тамара Пастушок, 48 років

Народилася в Тернопільській області. У дитинстві мріяла стати водієм. За освітою кухар. Дев’ять років працює прибиральницею в офісному центрі в Києві. До цього чотири роки їздила на заробітки в Польщу, вирощувала квіти. Хобі — у вихідні дні грати вдома з двома онуками.

Прибиральниці потрібні всім. Без винятку. Навіть академікам. Залиште будь-яких геніїв в офісі без прибирання і за тиждень прийдіть подивитися на них. Це буде жах.

Зазвичай я розпочинаю роботу о п’ятій ранку, щоб до дев’ятої встигнути все прибрати. Щодня прибираю тисячу квадратних метрів офісів.

Театр починається з вішака, а краса, затишок і чистота — з себе. Під моєю уніформою прибиральниці нерідко ховається квітчаста сукня з вишуканою брошкою чи намистом.

Мені однаково, як мене називають — прибиральниця чи клінінг-менеджер. Суть від цього не змінюється: береш ганчірку — і все, що було брудним, стає чистим.

Якби я могла звернутися до людства з одним-єдиним проханням, сказала б так: «Люди, благаю, цільтеся точніше, коли кидаєте келишки із залишками кави в кошик для сміття!» Дуже важко потім відмивати стіни від кавових бризок.

Одного разу прибирала в офісному коридорі, бачу, до мене біжать двоє кремезних охоронців: «Негайно відійдіть до стіни й стійте рівно!» Я не зрозуміла, в чому річ, але про всяк випадок узяла швабру, як солдат почесної варти тримає гвинтівку, і завмерла. Виявилося, по коридору йшов олігарх. Потім я в нього в будинку пів року працювала прибиральницею. Мене навіть на детекторі брехні перевіряли, як з’ясувалося, що хтось неправильно розставив стільці.

Коли ввели карантин, у мене була паніка. Відразу думала поїхати додому в село. Але потім вирішила, що не можу залишити роботу. Однаково хтось мусить наводити лад, навіть якщо людей в офісах небагато. Рукавички, маска — і вперед.

Під час карантину кожне прибирання для мене як генеральне. Це може врятувати комусь життя.

Тепер нам усім потрібні приємні спогади. Усе життя я мріяла побачити море. І лише торік мрія здійснилася. Прилетіла до Туреччини, вперше за 48 років життя вийшла на берег моря і не втрималася — заплакала від щастя.

Перед поїздкою на море мені розповідали, що в готелі покоївки прибирають у номерах. Але я щоранку прокидалася, застеляла ліжко й наводила порядок у номері. Нічого не вдієш. Звичка.