Заправник

Василь Добринський, 58 років

За освітою механік. Працював водієм, будівельником, матросом, директором Будинку культури, головним Дідом Морозом і святим Миколаєм Баришівського району. На заправці— вже 12 років.

Наша заправка в місці, де завжди вітри, — біля київського Центрального РАЦСу. Буває, клієнт не може відчинити дверей. Я жартую, що то весілля справляють і музиканти в труби дмуть. А в п’ятницю ліпше взагалі до нас не приїжджати, бо це день розлучень, тоді дме ще сильніше.

Перші дні карантину були схожі на 2014 рік — до мурашок. Стільки тривоги. Бувало, приїжджають: «Ой, у мене всього 300 гривень…» А я кажу: «Та в наш час це дуже багато! Ви думаєте, тепер хтось на більшу суму заправляється? Ні!» І людина одразу щаслива від того, що має ці 300 гривень.

За віком я в групі ризику, але про можливість відпустки на час карантину не думав. Відразу сказав: працюватиму до кінця.

Встаю о 4:30, щоб встигнути на зміну. Мені з дому до роботи — 90 кілометрів.

Робота заправника вимагає відповідальності, спритності та витривалості. Ще б пак! Дванадцять годин на ногах — це вам не жарти. Усю зміну проводжу на ногах. Упродовж дня встигаю заправити приблизно 200 машин.

На роботі нема коли поїсти, не те що думати про погане.

Я Дід Мороз Баришівського району. Я ж і святий Миколай! А за освітою механік. І шоферував раніше, і будував, і матросом був.

У відпустку їду до рідні на Полісся. Люблю ліс, люблю по гриби ходити. Якщо не назбираєш, то хоч подихаєш. Кожен ліс пахне по-своєму.

Учора під час моєї зміни на заправку забігали з квітами з РАЦСу. Мабуть, це були свідки. Брали шампанське. Були в масках. Життя триває.