#НАДЗВИЧАЙНІ
П

Пекар

Оксана Лисокінь, 45 років

Бухгалтер за освітою, пекар за покликанням. Вісім років працює на цій посаді в супермаркеті «Сільпо». Вважає, що робота з тістом — найліпший антистрес. Хобі — експериментувати з інгредієнтами й розробляти авторські рецепти.

За освітою я бухгалтер. За покликанням— пекар. Здається, нічого спільного. Так, але ні. В обох випадках важлива точність. До копійки. До грама.

Людину можна надурити, тісто не надуриш. Воно завжди виявить спробу схімічити, схитрувати.

Пекарі — це не про імпровізацію. Ми працюємо з технологічною картою, де описано кожен крок. Крок ліворуч, крок праворуч — і «все пропало», як казала одна наша лідерка.

Шило в мішку не сховаєш. Як і пекаря вдома. Діти завжди казали: «Мамо, коли ми повертаємося зі школи, вже здалеку знаємо, що ти хліб печеш — бо смачно пахне на всю вулицю!» До речі, синові було 10, а дочці 11, як вони самі почали випікати піцу, пиріжки.

Я стаю до роботи о сьомій ранку. Поки всі ще сплять, у повній тиші, починаю творити всесвіт з борошна, яєць, води та інших секретних інгредієнтів.

Пекар — справді «гаряча» професія: температура на робочому місці тримається на рівні 25—30 °C, а біля печі інколи сягає 40 °C.

Навіть не уявляю, скільки всього я спекла за вісім років роботи на одному місці.

У кожного свої секрети боротьби зі стресом. Я два-три пиріжки зліплю— і вже легше.

Ось ви записуєте мене, а мені ніяково. Я ж звичайна. І не одна працюю— нас таких багато в країні.

«Ще трошки, ще тиждень, ще два — і все налагодиться», — говоримо одне одному. До карантину я вважала колектив своєю другою сім’єю, а тепер і поготів.

Комусь тепер не вистачає роботи, а для мене — це час, коли не вистачає рук.

Карантин — це ще й нагода сказати «дякую» одне одному. У «звичайні» часи, на жаль, нас на це інколи не вистачає.